Який твій улюблений фільм, або книга? Переконана, що хоч раз у житті, але до кожного звертаються із таким запитанням.

Я довго перебирала, шукала  в своїй голові ті спогади, цитати з книг, епізодичні кадри із кінокартин, які залишили слід в моєму серці, перевернули світогляд, змусили вибухнути мозок, в шаленім темпі колотитись серце від виру емоції. І раптом усвідомила, що на кожному життєвому етапі їх було безліч – розумних  і не дуже, веселих і мелодраматичних, цікавих  і просто душевних творів, які формували мою особистість у той чи інший спосіб. Але який ж найкращий твір? Як не дивно, але, мабуть, для кожного з нас, саме наше життя залишиться найзахопливішим, наймелодраматичнішим, найпікантнішим, найтаємничішим телесеріалом, який ніколи не втомишся споглядати.

Роман, який пушу все життя. Я ніколи не втомлюся перегортати його сторінки, не забуду героїв, що чим ти іншим способом вплели свої долі на сторінках цієї життєвої саги. Тут немає місця обману, тут все по справжньому  сльози, сміх, сум, радість. Коли дуже кортить дізнатися закінчення книги чи т фільму –завжди можна перегорнути кілька сторінок чи кадрів вперед. Життєвий роман не допускає зазирання уперед – завжди можна повернутись до його початку, але мало хто готовий передбачити кінець свого роману.

Я хочу,  щоб перо в моєму романі ніколи не затуплялось, щоб не покривалось пилом попередні розділи, щоб кожне наступне слово у моїй сазі було справжнім,, істинним і пропитаним моїм єством. Я хочу, щоб у кожного був свій щасливий роман – оце і буде найулюбленіший твір усіх часів і народів. Успішних нам романів.

http://web2.0kaliningrad.ru/images/attach/b/2/23/460/23460425_1209017863_more.jpg

http://vale.mylivepage.ru/image/104/755

http://agoj.ru/gallery/main.php?g2_itemId=165

Нещодавно до рук потрапила книга про історію та життя дивовижних та сміливих людей, що заселяли острів Спіналонга (о. Кріт). Це життєпис про людей, які внаслідок нерозуміння, острахів суспільства змушені були залишати свої сім’ї, рідні домівки і назавжди оселятися на острові серед людей собі подібних – це було місце проживання хворих на проказу. Ця страшна, сповнена болем і смутком, історія бере свій початок у 1903 році, коли вперше на ці острівні землі були заселені лепрозні хворі і закінчується у 1957 році, коли ця лакувальниця була закрита. Страшно уявити скільки смутку бачили ці красиві землі, скільки поламаних доль зустріли, скільки таких життів закінчились саме на цих землях. Перегортаючи сторінки книги я мимоволі замислились над тим як багато немічних (духовно чи фізично) людей живе поруч з нами, скільки з них чекає на нашу підтримку і допомогу? Та мораль сучасного суспільства дуже проста - краще у своїй державі створити свої Спіналонги, де ізолювати несхожих індивідів, ніж навчитись сприймати їх як себе подібних та боротись за їхнє існування. Кожен пливе до свого острова…

Спочатку я була не задоволена своїм виглядом, мені здавалося, якщо мої пропорції містять ознаки диспропорції, то це матиме суттєвий вияв у моєму життєвому просторі. Потім виявилося, що я фанатка чистоти і просто не можу спокійно переносити той факт, що на столі може стояти невимита філіжанка з під кави, або книжка не там, де я її залишила (тобто у точно визначеному місці). Згодом я перейшла на з’ясування одвічної теми – взаємостосунків дружина чоловік, за принципом : всі чоловіки – сво?. І ще ціла підбірка питань ( які вже можна випускати двотомником з поміткою “для незадоволеного мазо”), які не давало спокою моєю розміреному тихому щастю.

Потім мені, мабуть, на голову впало правильне яблуко з абсолютно правильного дерева і я нарешті подивилась на світ по іншому, а може якраз подивилась на нього так я треба – “О, Еврика!”.
( А далі зі мною трапилося таке... )

Я перестала мучити себе, що в мені щось десь не так, бо виявляється - якщо я влаштовую сама себе, а також мило йдучи по вулиці хтось із завмиранням у серці проводжає мене зацікавленим поглядом, то здається світ і я не загинемо від того, що я не схожа на Міс всесвіту. Я - просто я. Цього мені виявилося достатньо.

Я втомилась дратуватись від того, що в моїй домівці ніколи не буде ідеального порядку і чистоти, які я просто обожнюю. Хай, приплівшись стомленою з роботи, перечіпляюся через силу силенну іграшок, книжок, і словесних нереалізованих ідей та море пригод. Хай цей клубок шерсті, що оселився в мене, докучає мені своїм гавкотом та цілою купою пуху (з якого можна було б наплести светри всій моїй родині). Але це все моє життя, яке я люблю, бо то моя дитина і мій пес , і мені більш нічого не треба крім них, які є такі, саме такі і іншими я їх бачити не хочу.

Я вже не докучаю своєму чоловіку, що поруч зі мною терпить мене і сміливо чекає, коли я нарешті подорослішаю, банальними запитаннями та доріканнями, що він десь щось зробив так, як це суперечить моєму  баченню тієї чи іншої теми.

Я просто даю можливість своєму щастю хоч іноді завітати на свій поріг. Я вже не шукаю проблем там, де їх просто немає, не сушу собі голову над тим, що гіпотетично може статися при гіпотетично не доведеній ситуації, бо хтось сказав, що “ вероятности равны 50%. Либо случится, либо нет”, то навіщо зайвий раз переобтяжувати свою щасливу голову.

А взагалі я вчуся бути щасливою чого і всім бажаю.

Сегодня из моего отдела увольняется человек, который очень круто поменял многие мои взгляды на жизнь. Как странно, что знакомство, которое для меня не предвещало абсолютно ничего интересного (точнее мне так хотелось думать) принесло столько позитива и новых эмоций в жизни. Мне очень приятно, что этот хороший человечек сделал правильное решение, пускай ему везет, но конечно горчинка грусти пролетит у тех, кто остается, когда смелые идут вперед.

Чудо-девочка-Светка, я конечно не знаю, что я могла принести в твою жизнь и в твой богатый внутренний мир…думаю немного. Хотя я точно могу сказать, что принесла мне ты. Ты дала мне ощущение того, что есть люди, которые всегда рядом, даже тогда когда все остальные, где - то вдалеке; что можно вместе слушать тишину; наслаждаться непревзойденным ароматом кофе; плакаться в жилетку другу. Можно сказать – ты была моей совестью, честью и добротой, учила умерять свой пыл, тогда когда это было нужнее всего. В конце концов ты спасла новую жизнь.
Я знаю, ты мне скажешь, что это не конец нашего общения. Конечно, я согласна – можно сказать, что закончился один этап, и пришло начало другого, но мне кажется, что окончания любых этапов должны быть красивым.

По этому, я не прощаюсь с нашим человеческим общением, я говорю прощай! нашему общению в коллективе.

Пускай тебе везет Светка везде и во всем, а я буду надеяться на то что - то, что так красиво началось, будет продолжаться… поэту на этот раз я не ставлю точку…